Дослідження історії сіл Киселівки та Максимівки

Черняхович Никодим Якович – яскрава особистість півдня України

 

...Я багато разів проходила по бруківці, яка частково збереглась на краю села. Ті камінчики, які невідомо ким ретельно складені один біля одного, наштовхнули мене на думку: «Хто проїжджав нею? Куди веде ця дорога? То це ж об'єкт для дослідження!».

В результаті нашого пошуку вдалось встановити наступне. Спочатку була розповідь старожила села, яка стала легендою: «Одного разу по селу прокотилася звістка - незабаром приїздить до костьолу досить шанована людина в католицькому світі. Коли приїде - невідомо! То ж декілька днів люди поспішали до дороги (тієї самої бруківки), яка веде до храму, в очікуванні побачити священика! І ось нарешті радість! В полудень показався кінний екіпаж, який віз гостя, потім, на диво людям, зупинився біля них. З карети вийшов чоловік, в білому церковному вбранні, низько вклонився, подякував людям і запросив до костьолу. Колеса застукали по бруківці, люди бігли, поспішали до храму... Орган супроводжував слова священика, молитви лились як з божих уст - такої служби в костьолі прихожани ще не бачили і не чули».

Через багато років на основі наукових досліджень істориків області, архівних даних, пошукової роботи шкільного музею вдалось встановити ту особу - це Черняхович Никодим Якович.

Никодим Якович - один із шанованих людей у Миколаєві священик римсько-католицької церкви. Він причетний до діяльності католицького костьолу Св. Йосипа в м. Миколаєві, мав у своєму серці не тільки палку віру та добро, а й справжні ділові якості, завдяки яким було збудовано нову церкву на розі вулиць Католицької і Глазенапської і вже 15 вересня 1896 року була вже освячена ним же. Він став деканом церкви. Черняхович М. Я. весь час був ініціатором благодійних акцій: жертвував кошти на користь бідних і сиріт, на благоустрій сіл і міста Миколаєва, оформлення і реставрацію католицького костьолу села Киселівка. купував і дарував ікони храмам... В 1896 боні створив польське товариство, учасниками якого були і жителі нашого села. Є спогади старожилів, що саме це миколаївське польське товариство зробило багато по благоустрою території села: проклали кам'яну дорогу до храму, поставили хрест з розп'яттям Ісуса Христа, який існує до нашого часу, допомагав в організації черепичного заводу... Люди поважали цього чоловіка за порядність, чесність, благодійність, людяність. Черняховича Никодима Яковича за великий внесок у розбудову міст і сіл та виховання жителів імперським указом було нагороджено орденом Святої Анни. В нашому шкільному музеї є унікальна копія з світлини (історичний архів міста Варшава, Польща) зустрічі дітей, що приготувалися до першого причастя в селі Киселівка (кінець XIX ст.),в центрі – ксьондз декан Черняхович Никодим Якович. Це як свідчення багатогранної діяльності і перебування його в нашому селі. Ось таких людей пам'ятає бруківка і село!

Я хочу наголосити, що до історії мого села причетні ще багато людей, які по праву можна назвати великими:

•                     Антоній Церр - римсько-католицький єпископ Тираспольської єпархії, який освячував костьол.

•                     Кисельов Павло Дмитрович - міністр державних маєтностей Росії, на честь якого пізніше названо село (перша назва Поляцьке).

•                     Целестина Панкратьева, яка стала меценатом в 1852 році католицького костьолу.

•                     Йосип Барановський - один з перших настоятелів костьолу, шанований всією сільською громадою за мудрість, доброту, виховання молоді, працелюбність, щедрість і розум.

Про кожного з цих людей можна говорити, писати і пишатися. Найважливіше, що я отримав в результаті пізнання історії рідного краю - це те, що досі поняття «Батьківщина» було наповнене для мене абстрактним, загальним та досить відносним значенням, а тепер воно стало конкретним, дуже важливим і ніжним. Я відчуваю величезну відповідальність: якщо я про це не напишу, то про це взагалі ніхто так ніколи і не довідається - зникнуть спогади, документи, фотографії разом зі смертю людей, а з ними і пам'ять. Так не повинно бути. Тому пошук продовжується, пам'ять оживає і збагачується. Село моє буде жити завжди.

Дмитришина О., учениця 9 класу, за матеріалами 

роботи, представленої на І Всеукраїнській

(V Міжрегіональної) краєзнавчої конференції учнівської молоді

«Мій рідний край, моя земля очима сучасників»,

секції «Історичне краєзнавство»